На селі чутні різні звуки. Там трактор гуде, а отам, найчастіше, тракторець. То там то сям чоловіки і жінки зігнулися понад землею: зараз той, хто має хоч якусь ділянку, якщо не у виграші, то хоч у сподіванні. Що-небудь посадять. І що-небудь обов`язково виросте. Деякі зорали з осені. Деякі садили ще до Пасхи. Одного разу бачив, як картоплю вкинули, щойно зійшов сніг. Після цього, правда, похолодало, і тому ця картопля, як і та, що вкинута безпосередньо перед Пасхою, на гробки чи під час самої Пасхи, чи та, яку кладуть у земельку зараз - приблизно однаково виростуть всі вони та дозріють. Виняток - посаджені ранні сорти. А так різниця: в тиждень. І все-одно, тримаючи ніс по вітру - а всю весну в нас то дощ, то сніг, то град, то плюс два то до плюс двадцяти - люди намагаються. Обдурити природу і зібрати врожай раніше.
Зараз це нагально: щоб там не казали, курс долара під осінь може бути будь-яким, а посаджене від курсу валют не дуже залежатаме.
Хіба що подорожчає транспорт, і дорого буде їхати до дач і родичів. Може, тому автобуси, зазвичай частенько порожні, незважаючи на подорожчання, повненькі, під зав`язку, не влізеш. Причому, і на міста, й на села. Мабуть, хочуть накататися, думається. Або всі мають роботу десь інде і змушені весь час міґрувати: туди і сюди.
Дивно. Дивна весна. Краща, ніж попередня: тоді після відторгнення Криму було якось особливо і якось особливо мало надії. Зараз надії більше: люди звикають до всього. Люди звикають жити - навіть на війні без війни. Вони звикають вірити якраз тоді, коли віра починає кульгати.
Це нічого, що наша молодь, коли чесно, мріє в два боки: або померти за Батьківщину, або навіки забратися звідси геть. Як одна дівчина з Олександрії, зустріта мною в поїзді. Вона навчається на оптика в Києві, а з перспективами для оптика, якщо не брати до уваги біноклі і тепловізори, у нас у країні буде туго.
Все одно: треба садити. Потрібно жити. Кохатися. Вирощувати дітей. І прищеплювати їм світлі сподівання. Які вони потім зможуть поміняти на якісь інші, але це буде вже їхня проблема.
Щоб вижити, потрібно щоб не було війни: хоча б офіційної. Для цього треба, щоб хтось. кілька за всіх, вирушив на Схід. Щоб вижити, потрібно зібрати врожай. І для цього його потрібно посадити. Нові сподівання - це також врожай. Чогось, що буде потім. Тому так швидко мерехтять кудись вулицями фіґурки людей: щось говорять, про щось міркують, щось роблять, кудись встигають. Щось викручують, постяться - уже навіть не в піст, заощаджувати стає просто вигідно. (Так вигідно, як німцям: які, до речі, й багаті тому, що за нашими рамками не доїдають - культура у них така.)
Навіть весняні закохані насправді роблять те саме: плекають майбутнє. І все це - ця суєта нових сподівань - називається одним і величним словом: весна.
Немає коментарів:
Дописати коментар