З надіями, що нарешті нам стане снаги

Сьогодні нас не так багато. З нами всі ви. Ми знову дебютуємо. Знову і знову дебютуємо.
В новому часі. З новими сподіваннями. З надіями, що нарешті нам стане снаги змінити життя на краще. Що справедливість восторжествує. Вона ж має колись, восторжествувати.
А як ні? Ми пережили за ці роки те, що багато хто не пережив і ще більше не переживуть ніколи. Ми зробили стільки, скільки могли. Але навіть цього - незначного, часом диванного внеску - у революцію, у Майдан, у еволюцію самих себе, у відстоювання власних кордонів - навіть цього, незначного, диванного лежання виявилося досить.

Те, що ми не зробили, здійснили за нас інші. Тобто, щоб не відбувалося - усе на гаразд.
Віриться, що ми змінимося. Що ми нарешті - зможемо. Якщо треба - знову і знову підемо на жертви. Заради майбутнього, заради майбутнього власних дітей.
Якщо треба, усвідомимо, що навіть Олександрія - імперська назва. І перейменуємося. Якось, Бечеєю, наприклад. Чи Майбутньоградом назвемося. Але - якось так.
На місці - точно не встоїмо. На місці не можна стояти.
Тому що доки ми стоїмо на місці, історія рухається вперед.
А ми хочемо йти крок-у-крок з цією історією. І ми - не укропи і не ватники, ми - патріоти цього міста, яке поки що називається Олександрією. І разом з тим - патріоти всіх решта міст.
Слава Україні!
Героям слава!
Слава Богу!
І - слава містам і селам.
І тільки - неслава нам, якщо ми ляжемо спати, перекинемося на наступний бік, і вдамо, що все це диво - наша з вами історія - відбуваєтся не з нами, а з тінями від нас!
Люблячий Вас Ваш - Ґойко. І - Ваша Олександрійська Правда